Якщо довго розглядати карту Грузії, то в самому її низу, далеко від головних шляхів, можна розгледіти маленьку, нічого цікавого не предвещающую точку з підписом «Вардзіа». А якщо поцікавитися у всезнаючого інтернету, виявиться, що карта обманює подвійно: по-перше, населеного пункту з такою назвою давно не існує, а по-друге, цікавого там — все.
Починаючи з довгої дороги, де макові поля змінюються лісистими пагорбами, серпантин дороги вторить крутих вигинів гірських річок, а руїни середньовічних цитаделей римуються з нерівностями скель; і закінчуючи кінцевою метою шляху — грандіозним печерним комплексом Вардзіа.
Тиха чернеча обитель, притулок царів у лихі роки, незламна фортеця і таємна військова застава — це все Вардзіа, одна з найяскравіших пам’яток Грузії.
«Подолавши зовнішніх ворогів, цар Георгій звернув всі турботи на свої розподіл благоденства іверцев всередині своїх володінь і на відновлення міцної тиші і спокою своїх підданих», — пише у своїй «Історії Грузії» Давид Багратіоні. Одним з цих «проблем» було будівництво Вардзіа, що почалося в 50-ті роки XII століття. Протягом десятиліть вгризалися люди в прямовисну скелю над Курою, перетворюючи її в багатоповерховий, прихований від сторонніх очей місто з численними залами, келіями, драбинами, довгими переходами і таємними виходами назовні.
Георгій III увійшов в історію як цар, який почав складна справа об’єднання Грузії. Саме він заходився послідовно і успішно відвойовувати раніше захоплені ворогами грузинські землі. Дбав він і про процвітання своїх підданих. Однак цьому видатному цареві не вистачило часу, щоб закінчити свої справи. У 1184 р. він помер, залишивши будівництво печерного комплексу Вардзіа в самому розпалі.
Але великі люди ще за життя піклуються про те, щоб справи тривали на цій землі і після їх смерті. У Георгія III не було синів, і трон повинен був дістатися комусь із його племінників. Однак, цар знайшов в собі сили і сміливість піти проти багатовікових традицій, і залишити трон своєї дочки — Тамарі. І це рішення царя виявилося самим мудрим за все його правління.
Тамара не тільки завершила будівництво Вардзіа, але і продовжила справу об’єднання держави. В часи її правління Грузія пережила свій «золотий вік»: була значно розширена територія країни, в безлічі будувалися збереглися до наших часів храми, процвітали мистецтва. До речі, поему «Витязь у тигровій шкурі» — найвідоміший пам’ятник грузинської літератури — Шота Руставелі присвятив саме своєї цариці.
Тамара була противником тілесних покарань, вона не віддала жодного розпорядження про страти. Цариця була не тільки розумна і освічена, про її красу складали вірші та легенди, а по ареалу проживання просили її руки можна було вивчати тодішню географію.
За свої заслуги перед країною Тамара була зарахована до лику святих, її зображення зустрічаються не тільки на древніх храмових фресках, але й на цілком сучасних грузинських грошах. І сьогодні грузини говорять про неї з любов’ю і повагою і ставлять в один ряд зі своїми головними святими — Георгієм і Ніно.
Ніколи, за запевненням грузинських істориків, країна, тоді звалася Иберией, не досягала такого розквіту. Але, ось вона, історична несправедливість — Тамара була єдиним грузинським правителем жіночої статі. Так і називали її не царицею, а царем. Як соромно зараз патріархальним грузинам сидіти за столом під проводом жінки-тамади, так, мабуть, соромно і тоді було процвітати під управлінням цариці.
Але повернемося до наших печер. Будівництво Вардзіа тривало півстоліття і закінчилося в 1205 р. На відміну від Уплісцихе, про який я писала раніше, Вардзіа не мала штучних укріплень. Фортечною стіною служила скеля, всередині якої був надійно укритий від чужих очей місто-монастир.
Однак ховалися тут не тільки смиренні ченці. Близькість до турецького кордону, стратегічно вигідне розташування над вузькою ущелиною і неприступність Вардзіа зробили її форпостом оборони від набігів. Сотні воїнів були готові в будь-який момент покинути фортецю через таємні виходи і раптової атакою звернути ворога у втечу.
Але ніщо не вічне, у кінці XIII століття занепала і ця фортеця. Причому, впала в прямому сенсі слова. Підкорили Вардзіа не ворожі сили, а куди більш потужні сили природи. Під час сильного землетрусу від скелі відколовся величезний пласт породи, оголивши більшу частину внутрішніх приміщень, а багато і зовсім зруйнувавши. Прихованими в товщі каменя залишилися лише кілька внутрішніх переходів, залів, в одному з яких досі постачає ченців водою чисте холодне джерело.
Вардзіа перестала бути фортецею, залишаючись чернечого обителлю до середини XVI століття, коли монастир був захоплений персами. Слідом за персами в Вардзіа вторглися турки, по руйнівній силі практично сравнявшиеся з нещастям монастир раніше природним катаклізмом. Зруйнувавши монастир, турки забрали все, що являло хоч якусь цінність. Те ж, що цінності не становлять, просто загарбники спалили прямо під склепінням головного храму. І вже точно у турків не було ніяких приводів щадити служителів чужої віри — ченці згоріли у тому вогнищі.
Але — шляхи господні несповідимі. Дим цих страшних пожеж закоптивши унікальні фрески храму Успіння Богородиці, і шар кіптяви надійно сховав їх на довгі століття. Вони виявилися однаково добре захищені від вогкості, так і від вандалів. Коли південна частина Грузії була звільнена від турків у першій половині XIX століття, ченці повернулися Вардзіа, очистили храмові фрески від кіптяви і відновили монастирське життя, неспішно поточну тут і понині.
Але і сьогодні колишня фортеця не знаходиться в безпеці. Не прагнуть підкорити неприступний кам’яний схил перські або турецькі воїни. Нинішній ворог навіть небезпечніша розбушувалася XIII столітті стихії, і ім’я йому — Час. Порода, в якій висічений монастир, поступово тріскається і розшаровується, погрожуючи потягти за собою в Куру останні свідчення колишньої величі фортеці-монастиря Вардзіа.
